How it Started

Влітку 2010 року все змінилося. В той час в голові був повний безлад, я ніби провалювалась в чорну діру. Варто було вийти за межі власної кімнати, і я бачила, як все, що мене оточує, безнадійно руйнується. І я дуже добре пам'ятаю той день, коли я вирішила, що мені потрібен друг. Пес. Це була ідея-блискавка. "Зараз або ніколи, просто зроби це". Сотні разів до цього я намагалась витягнути з батьків заповітне "так" на питання "а чи не можемо ми завести ще одну собаку, велику собаку?". Тато вважав, що наша квартира - не місце для великого пса. Мама поділяла цю думку. Але тоді мені було байдуже. І я нічого нікому не сказала про своє рішення. Пізно ввечері я зателефонувала за номером з оголошення про продаж маленьких лабрадорчиків. Відповіла мені привітна жінка, що з захватом розповідала мені про своїх улюбленців, і сказала, що я можу подумати ще кілька днів, перед тим як прийняти остаточне рішення. Весь вечір мозок кипів. Я хвилювалась, я боялась, я не зовсім розуміла, що роблю, і чи правильно все це. Але я знала точно: я хочу цього. Мені потрібен він, мій друг, мій пес. За кілька годин задзвонив телефон. То була власниця песиків. Вона сказала, що хоче з сім'єю поїхати на відпочинок найближчим часом. Так як процес передачі цуценятка їй би не хотілось довіряти іншим людям, вона запропонувала передати малюка потягом, через провідника... в цю ж ніч. З оплатою можна не поспішати, запевнила жінка. "Ми довіряємо вам, отримаєте песика - покладете гроші на наш рахунок".
Я могла тільки погодитись. Я була так близько. Я не могла повірити.
Була 7 ранку, а я стояла на пероні в очікуванні потягу з Черкас, і щось шалене робилось в голові, поки я усвідомлювала, що за декілька хвилин, може навіть секунд, здійсниться моя мрія.


І вона здійснилась. 
Бо я дуже-дуже цього хотіла.


Я запамятала цей день, як один з найкращих і найпам'ятніших днів свого життя. Це був початок. Всього.